Відділ освіти Ківерцівської районної
адміністрації
Ківерцівська філія ВОМАН
загальноосвітня школаI-IIIст.
смт Цумань
Відділення: мови і літератури
Секція: фольклористика
Весільні пісні як складова родинної обрядовості
Цуманщини
Роботу
виконала:
Януль
Олександра
учениця 10
класу
загальноосвітньої
школи I-IIIст.
смт Цумань
Науковий
керівник:
учитель української мови та літератури
Шульгач Лариса
Олегівна
Цумань
2016
1.Секція:
фольклористика
Весільні пісні як складова родинної обрядовості
Цуманщини
Автор роботи: Януль Олександра, учениця 10 класу загальноосвітньої школи
I-IIIст.смт Цумань
Науковий
керівник: Шульгач Лариса Олегівна, учитель
української мови та літератури загальноосвітньої школи I-IIIст.смт
Цумань
Актуальність
даної роботи полягає в дослідженні
матеріалу, який допоможе краще зрозуміти
неповторність весільних традицій,
дух й атмосферу проведення цього обряду
на Волині.
Мета роботи
- проаналізувати та дослідити пісні, звичаї та традиції весільної обрядовості
Цуманщини, скориставшись науковою літературою та спогадами жителів селища.
Для досягнення
мети потрібно було реалізувати такі завдання:
-
проаналізувати наукову
та довідкову літературу, яка стосується весільного обряду.
-
визначити
структуру весільного обряду як носія етнокультурного феномену українського
фольклору;
-
охарактеризувати
елементи традиційного українського весілля Цуманщини.
-
зібрати та використати
у своїй роботі зразки пісень, почутих та записаних від жителів смт Цумань,
Ківерцівського району, Волинської області.
Новизна
дослідження полягає в тому , що:
-
уперше
здійснено культурологічний аналіз
семантики української весільної обрядовості Цуманщини на рівні фольклористики;
-
досліджено весільний обряд як систему
самозбереження культурних традицій;
-
доповнено фольклорними матеріалами і розкрито процесс виникнення, формування та трансформації шлюбної традиції в аспекті культуротворення українського народу.
Практичне значення
роботи визначається :
-
подальшим
використанням інформації на уроках літератури, історії, народознавства;
-
використанням як дидактичного матеріалу на навчальних заняттях, для постановки народних свят та обрядів;
-
під час здійснення весільного обряду в
пасивно-побутовій формі існування.
Висновок: проблема дослідження традицій та обрядів українського
народу надзвичайно актуальна на даному етапі розвитку нашої держави, адже так
необхідно активувати національно-історичну пам’ять українського народу.
Весільна обрядовість –матеріал, який
заслуговує, щоб його досліджували, особливо у конкретно взятих місцевостях, бо
народ існує у процесі наступності
поколінь. Якщо ми відродимо традиції весільної обрядовості, то зробимо важливий
крок до повернення української духовної культури, а це надзвичайно важливо у розбудові
нації, в активації історичної та національної пам’яті нашого народу.
ЗМІСТ
Вступ
Обряд весілля ще з
давніх-давен є важливою частиною життєдіяльності людини. Створення нової сім’ї
- це подія надзвичайно масштабна, відповідальна, одна з найважливіших у житті.
Існує багато звичаїв
і традицій проведення цього обряду. Усі вони різноманітні і дуже цікаві. Але
багато традицій проведення сучасного весілля відрізняються від тих, що були у
давнину. Дуже хочеться, щоб вони не зникли. Тому люди досліджують минуле своєї
місцевості, країни, щоб повернути їх,зберегти пам’ять українського народу.
Питання дослідження традицій проведення весільного
обряду віддавна цікавило багатьох фольклористів. Так Г.Калиновський у книжці
«Описание свадебных украинских простонародних обрядов», яку видав у 1777 році, запропонував
цікаві записи проведення весілля на Кролевеччині. Галичанин І. Червінський у
1805 році опублікував працю «Сватання, весілля і родини у люду руського на Русі
Червоній»( тобто у Галичині) в польському журналі, а в 1835році у Перемишлі
вийшло у світ «Українське весілля» Й. Лозинського. У 1897році фольклорист О.
Маркович видав друком «Малоросійське весілля». Таку ж назву мало дослідження І.Кулжинського,
видане в 1877році у Глухові.
П. Чубинський, І. Франко, М. Лисенко, Б. Грінченко
зробили значно ґрунтовніші дослідження про обряд проведення весілля середини
ХІХ ст. 1943 пісні П. Чубинський «знайшов» у селах і записав лише
протягом 1869-1870р.р. Відображені весільні обряди, пісні, звичаї та
традиції й в літературних творах українських письменників, зокрема у Г.Квітки-Основ’яненка
(«Сватання на Гончарівці» та «Маруся»), І.Котляревського(«Наталка Полтавка»), Т.Шевченка(«Назар Стодоля»), О.Кобилянської(«Земля»),
М.Старицького(«За двома зайцями»), І.Франка(«Великий шум»), І.Кочерги(«Свіччине
весілля») та ін. Весільну обрядовість українського народу кінця ХІХ – поч. ХХ
ст. охарактеризовано в історико- етнографічному дослідженні «Сімейний побут і
звичаї українського народу» О. М. Кравець, виданому в 1966 у Києві.
Питання походження українського весільного обряду порушено у монографії «Нариси
народної весільної обрядовості на Україні» Н. І . Здоровеги, що була надрукована
у 1974році. Надзвичайно важливою є праця Кравець О.М., Кувеньова О.Ф. «Шляхи
формування та утвердження свят і обрядовості на Україні» , присвячена опису
проведення урочистої реєстрації шлюбу в різних місцевостях України.
Вивченню обрядового весільного
фольклору у взаємодії пісні й обряду присвятив працю «Загальнослов’янська
основа українського весілля» фольклорист О. А. Правдюк. У монографії
В.К.Борисенка «Весільні обряди та звичаї на Україні» підняті питання
співвідношення традицій та інновацій весільного обряду, розкрито шляхи
підвищення культури сімейно-побутових обрядів, розглянуто питання виховної ролі
обрядовості.
Дослідження традицій весільної
обрядовості є надзвичайно актуальним у сьогоденні, адже дає можливість віднайти найцінніші сторінки обрядової культури
України, бо традиційне українське
весілля наповнене особливою атмосферою, духом національності.
Актуальність даної
роботи полягає в дослідженні матеріалу,
який допоможе краще зрозуміти неповторність весільних традицій, дух і атмосферу проведення цього обряду на Волині.
Мета роботи
- проаналізувати та дослідити пісні, звичаї та традиції весільної обрядовості
Цуманщини, скориставшись науковою літературою та спогадами жителів селища.
Для досягнення
мети потрібно реалізувати такі завдання:
-
проаналізувати наукову
та довідкову літературу, яка стосується весільного обряду.
-
визначити
структуру весільного обряду як носія етнокультурного феномену українського
фольклору;
-
охарактеризувати
елементи традиційного українського весілля Цуманщини.
-
зібрати та використати
у своїй роботі зразки пісень, почутих та записаних від жителів смт Цумань,
Ківерцівського району, Волинської області.
Новизна
дослідження полягає у тому , що:
-
уперше
здійснено культурологічний аналіз
семантики української весільної обрядовості Цуманщини на рівні фольклористики;
-
досліджено весільний обряд як систему
самозбереження культурних традицій;
-
доповнено фольклорними матеріалами і розкрито процесс виникнення, формування та трансформації шлюбної традиції в аспекті культуротворення українського народу;
Об’єктом дослідження є весільний обряд даної місцевості.
Предметом
дослідження є традиції, звичаї та
головні ознаки весільного обряду.
Практичне
значення роботи визначається :
-
подальшим
використанням інформації на уроках літератури, історії, народознавства;
-
використанням як дидактичного матеріалу на навчальних заняттях, для постановки народних свят та обрядів;
-
під час здійснення весільного обряду в
пасивно-побутовій формі існування.
Мета і завдання, поставлені в науковій роботі, потребують використання таких методів:
-
аналітичного,
який застосовано у процесі опрацювання теоретичної бази роботи;
-
історико-типологічного,
який застосовано у процесі розробки класифікаційних систем, жанрів;
-
структурно-порівняльного,
необхідного для вивчення образної специфіки весільних пісень;
-
описового,
коли на основі зібраних творів описують стан речей і роблять відповідні висновки;
-
зіставного,
коли порівнюють мовні явища на основі різних текстів чи функціонування у різних
стилях мови;
-
статистичного,
який допоміг досить об'єктивно оцінити якісні і кількісні показники розмаїття весільних
пісень.
Робота
складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури,
додатків, фотографій.
Загальний обсяг наукової
роботи – 26сторінок.
РОЗДІЛ 1 Загальна характеристика традиційного українського весілля Цуманщини.
Здавна Україна славилася своїми звичаями та традиціями. Вони
переходили з роду в рід, з покоління в покоління. Традиції завжди берегли з
особливою відповідальністю. Кожний регіон України, місцевість, а нерідко і село
мало і має донині свою специфіку святкування весілля, свої обряди.
Все ж регіони Західної України славляться особливим
дотриманням давньої обрядовості, народних традицій [23, c. 217]. Колись весілля на Цуманщині святкували всім селом упродовж
кількох днів. І кожного дня весілля музики грали аж до рання. Перед цим
дійством батьки та хрещені батьки обов’язково
повинні були дати благословення на шлюб.
Зазвичай українське весілля поділяється на три етапи: передвесільний,
власне весілля і післявесільний. Кожен з цих етапів супроводжувався низкою обрядів
та традицій. Передвесільна обрядовість включає сватання, заручини, запросини, випікання
короваю, гільце, дівич-вечір [25, c. 34]. Власне весільний етап складався з вінчання й весільного
гуляння, де відбувалося обдарування, розплітання коси, розподіл короваю, перезва.
А післявесільний етап – повесільщина – присвячувався вшануванню батьків,
приєднанню невістки до родини молодого.
Шлюб відбувався за взаємної згоди, адже це створення нової
родини, і вона повинна бути заснована на порядності, правдивості, на взаємному
почутті. Утворенню нової сім’ї завжди надавали великого значення, відповідно до
цього сформувалася весільна обрядовість, яка дійствами та обрядами мала
забезпечити прихильність долі до молодої сім’ї.
Весілля, як одну з найважливіших подій у житті людини,
завжди супроводжували пісні. Весільними піснями величали молодят, батьків. У
них молодим бажали щасливого й багатого подружнього життя. Особлива увага в
піснях приділялася прощанню нареченої з її дівочим життям, свободою. Свідченням
цього є численні пісні на цю тему. Вони завжди пройняті ліризмом, смутком, адже
тепер їй заборонялося ходити на вечорниці, гуляти з подругами, дівувати. А ще в
цих піснях відчувається надія на краще життя, на щастя в подружжі.
Основний етап весілля також оповитий піснями [9, c. 6]. Найчастіше зустрічаються пісні про підготовку короваю. Цей
процес оспівують від замішування тіста аж до випікання [7, c. 36]. І недарма до короваю звернена така увага, адже це символ
благополуччя, достатку. Коровайницями могли бути тільки жінки, які щасливі в
шлюбі.
Весільна пісня – невід’ємна частина весілля, адже вона додає
йому сил і без весілля, як правило, не існує [9, c. 6]. Лише у весільному обряді вона розвивається,
розкриває свій зміст. Саме пісня надає
весіллю тієї неповторної атмосфери, робить його яскравим, насиченим і
специфічним.
На Волині, зокрема на Цуманщині, є певні особливості проведення
весільної церемонії. Зокрема, цікавим
був обряд викупу нареченої. Після багатьох випробовувань та перешкод,
«заплативши» за молоду, наречений заходив у хату. Молода сиділа на подушці, а дружки
тримали покривало. З-під покривала з’являлась чиясь рука чи нога, і молодий
вгадував, чи це його кохана. Якщо вгадає, то молода виходила до нього і зривала
з грудей хлопця букетик, що почепили дружки.
Вона якомога сильніше топтала його, показуючи всім, що цей парубок тепер її
чоловік, й іншим дівчатам не можна на нього заглядатись.
Також особливим був
розподіл весільного хліба - короваю. Дружби влаштовували парад короваїв з
танцями та співами. Вони танцювали по
колу та підносили весільний хліб догори, а батьки повинні були благословити цей коровай. Тільки після
цього старший сват та дружби ділили та роздавали його гостям .
Існувало ще багато
обрядів, звичаїв, традицій. Але вони не
збереглися до нашого часу. Тільки зі спогадів старожилів мого селища мені
вдалося деякі записати, але все ж старовинні традиції загубились. З плином часу все змінилось, ніхто вже не
влаштовує весілля за такими канонами. Усе частіше на сучасних весіллях народна
обрядовість відходить на останній план, мають місце індивідуальні весільні
сценарії. Та ми, молоде покоління, зобов’язані
відродити самобутні українські
весільні традиції, бо наші предки вбачали в цьому символіку, прихований зміст,
тому й наказували своїм дітям передавати їх з покоління в покоління.
Висновки до 1 розділу
Досліджуючи структуру
весілля Цуманщини, я зрозуміла, що
це не просто гуляння,танці та гості. Це найважливіший день у житті
кожної людини, що супроводжувався особливою атмосферою, певними обрядами,
звичаями, традиціями, піснями.
Слід відмітити, що наше селище частково зберегло три етапи
весілля: передвесільний, власне весілля і післявесільний. Обряди, які входили
до кожного етапу, були спрямовані на зміцнення стосунків між молодятами. Кожен
обряд був дуже важливим, адже вважали, що, виконавши їх всі, доля буде
прихильною до майбутньої молодої сім’ї. У першому розділі наведено приклади дуже цікавих традицій, які
частково збереглися до наших днів. Вони є особливими для Волинської області,
зокрема для смт Цумань, адже існують тільки на цій місцевості.
Кожен обряд супроводжувався піснями, бо пісні – невід’ємна
частина весілля. Без них весілля не було б таким яскравим, адже пісня надає
йому насиченості,оригінальності.
Весільні пісні бувають як веселі, так і сумні, адже це дійство оповите
радістю, бо в шлюбі поєдналися дві закохані людини, створилася нова сім’я, і
сумом, бо молода прощається з дівочим життям, з подругами, батьками..
У наш час весілля встигають відсвяткували за два дні – і
засвататись, і запросити гостей, і повінчатися, і зареєструвати шлюб, і
відзначити це все застіллям. Але колись для цього відводилось як мінімум
місяць, а саме гуляння тривало близько тижня. Мені вдалося записати деякі
традиції проведення весілля у моєму селищі, адже саме молоде покоління зможе відновити старовинні
традиції, які допоможуть повернути
старовинну обрядовість, духовне
коріння нашого народу.
РОЗДІЛ 2. Складові частини весільного дійства.
Весілля – це зведення церемоній та обрядів. Воно має етнічні
та релігійні особливості. Весілля сягає своїм корінням у далеке минуле. Це театралізоване дійство, яке супроводжується
народними піснями та танцями. Воно несе символічний зміст, що надає йому свого
неповторного колориту.
Весільне дійство містить багато компонентів, пов'язаних із землеробськими,
рослинними культами наших предків, магічними уявленнями, давньою обрядовою
поезією, символікою. Чітко виділяються
такі основні складові частини весільного обряду:
-
сватання;
-
заручини;
-
запросини;
-
випікання короваю;
-
гільце;
-
дівич-вечір або
вінкоплетіння;
-
вінчання;
-
весілля;
-
повесільщина.
Кожен
етап весілля відрізняється один від одного, має свій стиль і свої особливості.
Але об’єднує їх те, що ці етапи дають можливість обдумати своє рішення перед
тим, як створити міцну сім’ю. Ось чому напередодні весілля проводили ряд
дійств, які об’єднували молодих людей, допомагали їм зблизитися .
2.1. Сватання
Одним із основних елементів весілля є сватання. Зазвичай
весілля в українців починалось сватанням. Це один з основних і дуже важливий
етап весільного дійства.
Сватання – це перша зустріч молодого з батьками молодої. Під
час цієї зустрічі сторона нареченого намагалася отримати дозвіл батьків на
шлюб. Майбутній наречений обирав собі сватів. Зазвичай це були або рідні, або
добре знайомі йому люди. Однак завжди обирали старшого старосту. Цінували в ньому
такі якості як: комунікабельність, дотепність, вміння підтримувати розмову та
вести перемовини. До вибору старостів ставились відповідально, бо від них і
залежав результат та подальший розвиток весілля.
Отже, старости разом з претендентом на руку та серце молодої
йшли до хати дівчини, вихваляючи його якості й викликаючи надвір батьків
молодої. Старости заходили до хати та повідомляли мету свого візиту. Коли їх садили
за стіл, вони починали розповідати про парубка, про його достоїнства. У
відповідь батьки дівчини нахвалювали свою доню та співали пісень:
Чого, свати, та й наїхали?
Чи по горох, чи по чечевицю?
Чи по горох, чи по чечевицю?
Чи по нашу рідну сестрицю?
А в нас горох не молочений,
Чечевиця у снопах стоїть.
Чечевиця в снопах стоїть,
А сестриця у квітах сидить.
Якщо батьки та молодята були
згодні на шлюб, то старостів обв’язували рушниками, а молодого хусткою. Також
батьки повинні були обмінятися зі старостами хлібом. Тоді усіх запрошували за
стіл святкувати та пісень співати:
Ми думали,що свати їхали,
А вони пішки ішли,
Свашку в мішку несли,
Світилку в торбині,
Щоб не з’їли свині,
Молодого в приполі,
Щоб не вбили коні.
Зазвичай під час застілля обговорювалися плани на майбутнє,
подальший розвиток весілля. Також під час сватання на Цуманщині любили співати
жартівливих пісень:
Ми думали: свати багаті...
Ми думали: свати багаті,
Коли ж вони вбогі,
їх коні безногі,
Самі пішком ішли,
Молодого в мішку несли,
Ноги теліпались,
Собаки в'їдались.
Мішок провалився,
Молодий згубився.
Але бували випадки, коли молода або батьки не були згодні з цим шлюбом. У
такому випадку старостів частували горілкою та дарували молодому гарбуза. Це
було великим соромом для парубка.
Якщо хлопець був з іншого села, тоді після сватання батьки
парубка повинні були поїхати на оглядини господарства нової невістки. Також
їхали знайомитись з тещею та тестем.
2.2.Заручини
Заручини – це заключний етап сватання. На Волині його ще
називають полюбини, змовини. На заручинах остаточно підтверджувалася згода на
шлюб молодят. Саме дійство поділялось на три етапи: посад, благословення,
обдаровування.
Посад-перший етап
заручин. Його назва походить від «посад» – місце за столом, де сидить наречена
з нареченим. Отож молодят запрошували на посад, де старший староста покривав
хліб рушником. На хліб староста клав руку нареченої, зверху - руку нареченого і
перев’язував їх рушником, примовляючи: «Не в’яжеться вузол, а в’яжеться слово».
Після цього молодиця обв’язувала всіх старостів, які були присутні на заручинах
рушниками ,та співала:
Два рушнички — старостам,
Третій — молодому;
Іще йому подарую
Хусточку шовкову.
Подивлюсь на молодого,
Йому усміхнуся,
Та з Василем молоденьким
Навік заручуся.
Далі починався обряд благословення. Батьків садовили на
лаву, яку застеляли кожухом. Це символізувало благополуччя родини. Молодят
підводили до батьків за хустку: старший староста тримав за один кінець, а
молоді – за два інших. Наречені ставали на вишиті рушники, а батьки тричі
благословляли їх хлібом- сіллю.
Після благословення був обряд обдаровування: батьки та
діти обмінювалися подарунками. Дарували навіть худобу та землю. Далі
обдаровували всіх присутніх: чоловіків - рушниками, жінок – хустками.
Після усіх обрядів та церемоній хлопець та дівчина вважалися
зарученими.
На знак цього вони обмінювалися перснями. Також, як символ
єдності, молодята отримували вінки. Їх не знімали аж до весілля. Існувало
повір’я: якщо вінок пропаде – шлюб буде нещасливим. Після заручин молодята вже не мали права відмовлятися від
шлюбу.
2.3.Запросини
Наступним етапом весілля були запросини. Запросини – обряд
запрошення гостей на весілля. Зранку мати з батьком благословляли свою доньку іконами та хлібом:
Благослови, Боже,
І отець, і мати,
Своєму дитяті
На село вирушати.
Мати одягала молодій
віночок зі словами: «Щаслива будь, дочко, у весільнім віночку». Тоді молода
вбиралася у святкове національне вбрання і зі своїми дружками йшла по селу
запрошувати людей на весілля. Виряджаючи доньку, мати кропила її святою водою
та обсипала пшеницею. Дівчата, йдучи селом, співали пісень:
Ой що це за село,
Що в ньому весело?
Кругом нього деревина,
Всередині цвіт-калина.
А в городі зілля -
Просимо на весілля.
По селі ми ходили
На весілля просили
Старого й малого,
Ще й Бога святого.
Вони заходили в кожну хату. Там їх радо приймали, заводили у
світлицю, пригощали. Після частування молода з дружками вставали і тричі
кланялись, примовляючи : «Просили батько, просили мати і я прошу до нас на
весілля». Був ще звичай обдаровувати
молоду подарунками або грішми.
Ніколи не запрошували гостей по дорозі, бо казали: «Просили
на дорозі, щоб не були на порозі». Тобто якщо просять на дорозі, то не хочуть,
щоб приходили на поріг весілля. Тому дівчата повинні були зайти в хату.
У кінці йшли просити на весілля молодого. Викликаючи його з
хати, співали:
За городом м'ята,
На городі м'ята.
Ходили, питали,
Де молодого хата.
Свекруха частувала невістку, дружок. А вони натомість їй
кланялися.
Так само молодий мав запросити батьків молодої на весілля.
Мати парубка, випроводжаючи, обсипала його цукерками, житом, горіхами і кропила
святою водою. Тоді молодий вирушав до
хати молодої. Перед ворітьми нареченої співали:
Вийди, мати, з хати!,
Свого зятя вітати,
Молодого – молоденького,
Як ягода – червоненького!
Або:
Ой дивно нам, дивно,
Шо й тещі не видно –
Десь вона нами гордить,
Шо до нас не виходить!
Запрошуючи батьків, зять мінявся з ними хлібом. Так само
мінялася і невістка зі свекрухою.
2.4.Випікання короваю
Бгання короваю – старовинна традиція, що збереглася й до
наших днів. До короваю ставилися з особливою пошаною. Він випікався тільки раз
у житті. Коли жінка чи чоловік виходили заміж вдруге, коровай вже не пекли.
Пекли весільний хліб або в четвер, або в суботу. Зазвичай у приготуванні короваю брали участь 5-7 жінок.
Обов’язково коровай для хрещениці пекла
хрещена мати та жінки, які щасливі у шлюбі. Вдовам, розведеним та безплідним
жінкам не можна було бути біля короваю. Люди вважали, що їх горе може перейти
на хліб, а з короваю – молодятам.
Кожна коровайниця мала принести мисочку муки та декілька
яєць з дому. Про це на Цуманщині співали пісню:
Я на коровай ішла,
Коробку яєць несла,
Де не взялися хлопці,
Тарах яйця в коробці!
У коровай, як правило, клали борошно, яке сіяла хрещена
мати, яйця, олію, масло, цукор, дріжджі, горілку, молоко. Інші коровайниці
місили тісто. Коли тісто на коровай ставили підходити, жінки заводили пісню:
Наша піч регоче -
Короваю хоче,
А припічок усміхається –
Короваю сподівається!
Коли коровай підходив, то навіть не ходили, дверима не
гримали, говорили та співали тихо, майже пошепки, щоб він не сів.
Коровайнички, мудрії жіночки,
Пийте, не впивайтеся,
Як розчинили коровай,
То не забувайтеся.
Перед тим, як поставити коровай у піч, його прикрашали
колосками, квітами, голубами. Коровай ставили у піч, а коровайниці співали
пісень:
Ой ідіте,хлопці, до бору,
Рубайте шишку здорову,
Ой дай, Боже, донести,
Цим Божим даром обвести.
Дуже боялись, щоб коровай пригорів. Бо за тим, яким вийде
коровай, визначали подальшу долю подружжя: як коровай осяде – не буде щастя в
подружньому житті, як лопне –
розійдуться, а коли коровай високий та пишний – життя молодят буде
щасливим.
У Цумані була
традиція – добавляти в коровай монети.
Хто знайде монетку в короваї, тому буде щастя:
Мій роде хороший!
Тичте в коровай гроші,
Хто не буде тикати,
Будем за лоб смикати!
Мати для своєї доні також пекла коровай. Його називали
батьківським.
Тече річенька, тече,
Мама коровай пече,
З ярої пшениченьки,
З білої мукиченьки.
Коровай був дуже важливий на весіллі. Він був і є окрасою
весільного столу. Це символ достатку й щастя. Обрядом розподілу короваю
закінчувалася основна частина весілля.
2.5.Гільце
Гільце – соснова, ялинова, інколи вишнева або калинова
гілка, яку прикрашали напередодні весілля. Вона символізувала дівочу красу,
цнотливість, любов, а також це символ багатства, родючості та молодого життя.
Гільце встромляли в коровай та прикрашали колосками,
калиною, стрічками, квітами, барвінком. Під час виготовлення та прикрашання
гільця співали:
Благослови, Боже,
І отець, і мати,
Своєму дитяті
Це гіллячко вбрати!
Спочатку робили старшу квітку, найбільшу та найгарнішу.
Старшу квітку молода чіпляла на верхівку гільця.
Старшую квітку вчепили,
Горілки не пили,
Ой, Марусю, серце –
Дай горілки з перцем.
Ой, чи з перцем,
Чи не з перцем –
Аби було з щирим серцем!
Тоді чіпляли свої квіти дружки. Вважали, що чим швидше
дівчина почепить квітку після молодої, тим швидше вона вийде заміж. Дівчата
продовжували прикрашати гільце та
співати:
А вже гільця довиваємо,
А горілки не тримаємо.
Ой, Марусю, серце –
Викупи в нас гільце,
Як не будеш викупляти –
Понесемо продавати.
Понесемо до жидівки –
За кварту горілки.
Молодий також з друзями та рідними виготовляв та прикрашав
гільце. Потім молоді обмінювалися ними. У кінці весілля дружки намагалися
вчепити гільце на дах будинку. Вони не злазили з даху, поки їм не дадуть викуп.
Гільце було важливим атрибутом весільного дійства. Воно до
кінця весілля стояло біля молодят. Цей обряд мав особливе значення, атмосферу
проведення. Але, на жаль,він не зберігся до наших днів.
2.6.Дівич-вечір або вінкоплетіння
На дівич-вечір молода разом з подругами збиралися і
прощалися з молодістю і свободою подруги. Його ще називали вінкоплетінням, бо в
цей вечір дівчата плели вінки [11,
c. 15].
Вінки для наречених плели з барвінку, бо барвінок - це
символ вічного життя, вічного кохання, благополуччя. Одні дівчата обривали
листочки барвінку, інші разом з нареченою плели вінки та співали:
Ой вінку, мій вінку,
То з рути, то з барвінку,
Купувала тебе в ринку –
Замикала тебе в скриньку,
А тепера рушу,
бо зносити мушу!
А для себе дівчата плели вінки з рути, васильків, калини,
колосся, м’яти.
Вийте, дівоньки, собі і мені.
Собі звийте з рути-м’яти,
Мені звийте з барвіночку.
Одягання вінків супроводжувалося певними дійствами та
піснями. Молоду садовили на подушку. Мати розплітала їй косу, а дівчата
прикрашали її голову вінком та квітами. Молодого садовили на кожух коло
молодої. Старша дружка одягала йому вінок на голову. Потім голови молодят
покривали рушником та посипали пшеницею.
Також дівчата з нареченою виготовляли букетики для молодого.
Зранку дружки чіпляли молодому на груди свій букетик. Коли ж молодий приходив
до молодої, то вона зривала цей букетик і топталась по ньому якомога сильніше,
показуючи дівчатам, що більше ніхто не зможе посягнути на її коханого. Після
цього молода чіпляла свій букетик молодому.
Дівич-вечір завжди був оповитий сумом, адже дівчата
прощалися з незаміжнім життям нареченої. Зазвичай тоді співали сумні пісні:
Ой у саду, саду вишенька зів'яла,
Там, де наша та Ганнуся та з нами співала.
Ой у саду, саду вишенька зів'яла, — листячко опалось,
Та ми з твоїм дівуванням та вже й розпрощаймось!
Ой летить зозуля, та до вишеньки верне ,
Та вже твого дівування ніхто не поверне!
Ой закотилось сонечко он там за горою,
Та розстаюся ж, моє дівування, ой та навіки з тобою!
Ой лихая та свекруха —
Не рідная мати, —
Ой не пустить вона тебе
Та з нами в свято погуляти!
Ой рідная мати поб'є —
Воно й не болить,
А свекруха слово скаже, —
Серденько скимить!
2.7. Вінчання
Вінчання – це шлюб чоловіка та жінки, освячений церквою.
Вінчатися можна було тільки раз. До вінчання допускались люди охрещені, адже вважалося, що вінчання - це шлюб, який
укладається в Господа. Це обряд, де наречених прикрашали вінцем і називали князем і
княгинею.
Вінчанню передували заручини. Вони відбувались приблизно за
місяць до самого вінчання. Вони слугували згодою на подальший шлюб, вінчання.
До церкви наречена приходила у святковому вбранні та у
вінку, який сплели їй подруги на вінкоплетінні. Батьки благословляли своїх
дітей і давали їм ікони, з якими наречені йшли до церкви. У церкві наречені
передавали ікони свашкам, які тримали їх впродовж всієї церемонії біля вівтаря.
Самі ж батьки на вінчання не йшли: це вважалося непристойним. Тому подружжя до
церкви йшло разом.
До сьогоднішніх днів зберігся символ вінчання – обручки. У
той час це були спеціальні персні. Золотий – нареченого, символ мужнього духу,
сонця. Срібний перстень – нареченої, символ меншого світла, місяця. Також під
час вінчання проводився обряд спільної чаші. Подружжя тричі пило вино з однієї
чаші. Це символізувало єднання двох душ, тепер вважалося, що в них спільна
доля.
Потім священик з’єднував руки наречених, покривав їх ризою і
зверху клав свою руку. Тоді тричі обводив їх навколо аналоя. Ходіння по кругу навколо
аналоя символізувало вічність.
Після вінчання голову нареченої покривали вельоном. Після
проведення всіх обрядів вінчання подружжя обмінювалося обручками. У нареченої залишалося золоте, символ того, що
жіночій слабкості надається мужній дух, а нареченому залишалося срібне. Під час
завершення таїнства вінчання наречені тримали в руках запалені свічі. Світло –
це символ радості, тому запалені свічки символізували радість зустрічі та
єднання двох закоханих людей [18,
c. 90].
2.8 Весілля
Після вінчання подружжя
поверталося до хати нареченої на частування. Мати виходила назустріч молодятам і посипала їх монетами, цукерками, горіхами,
пшеницею – щоб були багаті.
Наречених садовили на найпочесніше місце – на посад, під
іконами. Праворуч молодого сідала вся його рідня, а рід молодої сідав ліворуч
неї. Коли всі гості збиралися та сідали за стіл, тоді запалювали свічки та
починалось частування [18, c. 90]. Кухарки невпинно готували нові й
нові страви. Кожну подану страву на стіл гості супроводжували жартівливою піснею:
Куховарочко наша,
Несмачена каша,
Ринкою потрусіть,
Нам кашу посмачіть.
Інколи відбувалися переклички між боярами, дружками та
іншими гостями. Дружки співали про ненажерливість бояр:
Їли бояри, їли,
Півтора вола з’їли,
Сімдесят поросят,
Дев’яносто лошат,
На столі ні кришечки,
Під столом ні кісточки.
А бояри у відповідь дружкам теж співали жартівливу пісню:
Чом, дружечки, не співаєте?
Мабуть, з редьки зуби маєте,
Боїтеся заспівати,
З редьки зуби показати?
Поки гості танцювали, а молода прощалася з батьками, з
ріднею, з батьківською хатою, бояри виносили і вантажили придане молодої.
Молодий кланявся й дякував батькам за
свою дружину. Дочка дякувала батькам за те, що вони її виростили. Всі гості
співали:
Вигрібай, мати, жар, жар,
Буде тобі дочки жаль,жаль.
Кидай у піч дрова,
Оставайся здорова.
Гості супроводжували молодят аж до хати нареченого. Коло
хвіртки співали:
Вийди, мати, з хати –
Невістку вітати!
Молодую – молодесеньку,
Як ягода – червонесеньку!
Свекруха виходила та запрошувала всіх до хати. Коли всі
заходили у хату, починався обряд покривання.
Покривання –
найдраматичніший обряд весілля. Після покриття молода вважалася заміжньою
жінкою. Покривання розпочиналося поділом короваю.
Молоду садовили на діжу, брат або одна з дівчат розплітали
та мастили маслом чи медом косу нареченої та співали:
Масла, мамуню, масла –
Я ж коровицю пасла –
Гонила на росу, –
Дай помастити косу!
Молодята танцювали весільний танець. Танцюючи,
молодий повинен був відрізати ножем косу своїй жінці. Приходила свекруха й
одягала дівчині на голову очіпок. Наречена повинна двічі скинути його, а на
третій дозволити одягнути його собі на голову. Відтепер молода повинна все
життя ховати свою косу в очіпку. Тоді наречена починала обтанцьовувати дружок, одягаючи їм на
голову вельон.
2.9. Повесільщина.
У різних регіонах України цей післявесільний етап називають
по- різному. Але на Цуманщині його називають «повесільщина» – післявесільні
обряди та гуляння. Обряд повесільщини спрямований на зміцнення стосунків між родинами,
адаптацію невістки в сім’ї чоловіка.
Оскільки весілля зазвичай відбувалося в неділю, то
святкували його до четверга. На другий день весілля зранку молоді вмивалися.
Потім дружки або незаміжні дівчата мили молодій голову горілкою та покривали
очіпком. У цей день відбувалося багато забав: хтось з чоловіків переодягався в
молоду, а дівчина в молодого, обмазувалися сажею і йшли по вулиці, зачіпаючи та
цілуючи зустрічних. Також якщо батьки одружили єдину або останню дитину в
сім’ї, то їм вішали на шию вінки і, співаючи,
возили по селі в тачці. Інколи батьків завозили в річку «купатись». Це
дуже весело, але водночас і сумно, бо символізувало
те, що батьки скоро стануть дідусем та бабусею. А гостей частували, розважали,
обдаровували. Гості давали молодій певні завдання, а вся сім’я нареченого
слідкувала за нею і дивилася, як вона виконувала ту чи іншу хатню справу. Її
посилали по воду. Молода набирала в колодязі води й біля хати ту воду виливали,
а молодицю посилали по нову. Це могло повторюватися декілька разів. Дівчину
змушували замітати подвір’я, розкидаючи сміття знову та знову. Коли вона справлялася з усіма завданнями,
сім’я сідала за стіл і чекала, поки молода подасть обід: борщ та кашу. Всі частувалися їжею, а потім обговорювали,
добре чи погано невістка нагодувала їх, і робили висновок: добру чи погану
невістку привів парубок.
Другого дня гості приходили «бити кашу», тобто розбивали
горщик з пшеничною кашею. Це символізувало благополуччя. Кашу насипали молодій
у запаску, щоб обдарувала сім’ю дітьми. Обсипали дерева, город, щоб родючими
були. І далі продовжували святкувати аж до четверга. Через місяць молодий знову
запрошував гостей на частування, купував калачі та роздавав гостям та батькам.
Цим обрядом закінчувався період адаптації невістки в новій сім’ї і святкування
весілля.
Висновки до ІІ розділу
Весілля мало багато компонентів,
які не просто несли радість, різноманітність святкування, а й мали дуже
глибокий зміст. Через структуру весілля розкривається духовність весільної
обрядовості, бо воно наділене безліччю
компонентів, які приховують у собі неабияке значення для майбутнього
покоління, для добробуту новоствореної сім’ї. Гуманістична сутність весільного
обряду формує риси духовного багатства і
моральної чистоти, виконує важливі соціально-виховні функції. У весільному
обряді міститься життєвий досвід українського народу, він є етнокультурним
феноменом духовності людини, складовою культури нашої нації.
Щоб відкрити нові перспективи для
культуротворчого процесу, проникнути у духовну спадщину минулого, світогляд
наших предків, необхідно вивчати закони побутування обрядів, а не руйнувати
традиційну культуру та духовні цінності народу.
Висновки
Виникли весільні обряди та пісні ще в первісному суспільстві, але
протягів віків вони змінювались і відточувались народом: варіювались пісенні
тексти, з’являлись нові прозові діалоги та монологи,скорочувались або навпаки доповнювались
обрядові дійства, створювались нові пісенні тексти. Все це було зумовлене
змінами у психології, віруваннях, родинних і суспільних відносинах,змінами в
самому житті наших предків. На жаль, народне весілля сьогодні зазнало великих змін:
надзвичайно зменшилася кількість учасників цього дійства, сюжет самого весілля
обмежився трьома частинами-заручини, сватання і власне весілля;старі обряди
майже зникли, пісні залишились лише у певних обрядах і то завдяки тому , що їх
пам’ятають люди старшого віку. Причина цього - низький рівень розуміння духовного
та естетичного потенціалу в родинних традиціях, нерозуміння потреби збереження
й відродження цих традицій. Раніше у весіллях завжди було три жіночі хори.
Хорові пісні пояснювали зміст і значення кожного весільного обряду. Весільні
примовки , пісні й побажання завжди супроводжували розплітання коси,
замішування короваю,одягання чіпця молодій. Вони підсумовували перехід життя
наречених у нову стадію. У них змальовувався стан нареченої, оспівувалася туга
за дівоцтвом, тому вони відзначалися надзвичайним психологізмом.
Мова весільних пісень багата паралелізмами, символікою, яскравими
епітетами, пестливими словами. Молоду порівнювали з ягідкою, сонечком,
ластівкою, називали панночкою, королівною, царівною, а нареченого – царенком,
соколом , ясним місяцем, королевичем. Багато у весільних піснях
використовувалось фразеологічних зворотів зі словами - символами. Із хлібом
пов’язували достаток і щасливе життя, тому цей образ часто зустрічається в
усталених пісенних виразах:поклонитися паніматці хлібом, почесний хліб,а згоду
чи незгоду на одруження передають сполуки «повернути хліб» або «обмінятися
хлібом».
Чимало весільних фразеологізмів зустрічається зі словом «рушник»: дбати
рушники, посилати за рушниками, подавати рушники, вернутися з рушниками,
готувати рушники. Також є ряд фразеологізмів зі словом «шлюб»: стати до шлюбу,
брати шлюб.
Проблема дослідження традицій та обрядів українського народу
надзвичайно актуальна на даному етапі розвитку нашої держави, адже так необхідно
активувати національно-історичну пам’ять українського народу.
Родинно-побутова обрядовість є однією із
найцінніших сторінок обрядової культури нашого народу. Вона була і залишається
основою організації життя наших предків. Весільна обрядовість – матеріал, який заслуговує, щоб його досліджували,
особливо у конкретно взятих місцевостях, бо народ існує у процесі наступності
поколінь. Національна пам’ять включає в себе не лише те, за допомогою чого
народ усвідомлює своє минуле, а й виражає ставлення до цього минулого. Все
змінюється з часом. Сьогодні молодь влаштовує не традиційні весілля, а більш
сучасні, де зникають давні традиції та обряди. Але наші предки недаремно
вбачали оберегову символіку в кожному обряді і своїм дітям наказували дотримуватися
цих традицій, бо коди наших предків заховані саме в них. Якщо ми відродимо
традиції весільної обрядовості, то зробимо важливий крок до повернення
української духовної культури, а це надзвичайно важливо у розбудові нації, в
активації історичної та національної пам’яті нашого народу.
Список використаних джерел
1. Андрушко Л. Рушник у весільній обрядовості українців/ Л. Андрушко
//Берегиня. - 2000. - № 1 . - C. 3-11
2. Борисенко В. Весільні звичаї та обряди на Україні: (Іст.-етногр. досл.)/
Валентина Борисенко,; АН У РСР . Ін-т мистецтвознавства, фольклору та
етнографії. - К.: Наук. думка, 1988. - 188 с.
3. Весілля //Позакласний час. - 2008. - № 8. - C. 127-130
4. Весільний день //Позакласний час. - 2007. - № 7
5. Весільні пісні //Позакласний час. - 2008. - № 8. - C. 143-147
6. Весільні прикмети //Позакласний час. - 2007. - № 7. - C. 7
7. Войтюк Л. Коровайний обряд на Поліссі/ Л. Войтюк //Народна творчість та
етнографія. - 2004. - № 3. - C. 107-112
8.
Воропай О. Звичаї
нашого народу: Етнограф.нарис/ Худож.-оформлювач Л.Д. Киркач - Осипова.-Х.:Фоліо,2007.-508с.
9. Дмитренко М. Весільні пісні/ Микола Дмитренко //Українська мова та
література. - 2000. - 17 травня. - C. 6.
10.
Історія української культури : У 5
т./ Гол. редкол.: Б. Є. Патон (гол. ред.) та ін.; НАН України. - К.: Наукова
думка. – 2001 - Т. 4. Кн. 1: Українська культура першої половини ХІХ століття/
Л. Ф. Артюх, В. Г. Балушок Г. Б., Бондаренко [та ін.]; ред. : Г. А. Скрипник,
Р. Я. Пилипчук, В. В. Рубан [та ін.]. - 2008. - 1006 с.
11.
Кондратович О. Українські звичаї:
Народини. Коса ж моя.../ Олександра Кондратович. - Луцьк: Волинська обласна
друкарня, 2007. - 239 с.
12.
Кононенко П. Українознавство: навч.
посібник для вузів, шкіл, ліцеїв і гімназій, вчителів / Петро Кононенко, ; Ін-т
українознавства Київського ун-ту ім. Т. Г. Шевченка, Наук.-досл. ін-т
"Проблеми людини". - К. : Заповіт, 1994. - 319 с.
13.
Лепеха Т. Українознавство: Навчальний
посібник для студ. вузів/ Таїсія Лепеха,. - К.: Просвіта, 2005. - 373 с.
14.
На весільний рушничок, на святковий
обрус: Українські весільні звичаї, страви та напої/ Укл. Я. Мельничук, Укл. Б.
Карабін. - Львів: Край, 1993. - 139 с.
15.
На весільному рушничку стояли:
Добірка статей //Позакласний час. - 2008. - № 8. - C. 138-142
16.
Нариси української популярної
культури: [Збірник статей]/ За ред. Олександра Гриценка; Український центр
культурних досліджень; Ін-т культурної політики. - К.: УЦКД, 1998. - 760 с.
17.
Несен І. Деревце у весільному
ритуалі Київського Полісся/ Ірина Несен //Київська старовина. - 2003. - № 6. -
C. 107-114.
18.
Пархоменко Т. Ритуальне застосування
свічки у весільних обрядах/ Т. Пархоменко //Народна творчість та етнографія. -
2004. - № 5. - C. 89-92
19.
Сележан Й. Основи національного
виховання. Українознавство: ритуально-міфологічна культура українців/ Йосип
Сележан. - 2-е вид.. - Чернівці: Книга-ХХІ, 2007. - 270 с.
20.
Українська народна обрядова поезія:
Збірник. [Для середнього та старшого шкільного віку]/ Упоряд. текстів, передм.,
підготовка навч.-метод. матеріалів К. Г. Борисенко. - К.: Школа, 2006. - 270 с.
21.
Українське народознавство:
Навчальний посібник/ М. С. Глушко, Т. О. Гонтар, Г. Й. Горинь; Ред. С. П.
Павлюк. - 3-тє вид., виправлене. - К.: Знання, 2006. - 567 с.
22.
Український фольклор: Упоряд.
О.Ю.Бріцина, Г.В.Довженок, Н.С.Шумада. - 2-ге вид.. - К.: Освіта, 1998. - 750
с.
23.
Українські традиції і звичаї [Текст]
: українська етнографія. Народні вірування. Традиції. Звичаї. Обрядовий
календар. Свята. Обереги: Для дітей середнього шкільного віку / Авт.-упор. В.
М. Скляренко, А. С. Шуклінова, В. В. Сядро. - Харків : Фоліо, 2006. - 317 с.
24.
Черепанова С. Філософія родознавства
/ Світлана Черепанова; передм. : Валерія Скотного. - К. : Знання, 2008. - 460
с.
25.
Шевченко В.Т. Назви весільного
обряду та деяких його елементів/ В.Т.Шевченко //Мовознавство. - 1996. - № 6. -
C. 30-38
26.
Щербіна І.В. Архаїка коровайних пісень
// Народознавчі зошити. - 1999. - № 6 - С. 900-904.
27.
Щербіна І.В. Сутність традиційного весільного
обряду на Україні // Культура України: Зб. статей: Вип. 4. / Під ред. проф.
М.В. Дяченко, проф. В.М. Шейка. - Х.: ХДАК, 1997. - С. 101-110.
Комментариев нет:
Отправить комментарий